Про українську мову і книгу

Видання містить дві найголовніші праці ученого, які за радянських часів вважалися особливо крамольними. В “Історії української літературної мови” автор доступно й переконливо показав усьому світові той воістину тернистий шлях, яким пройшла українська мова в умовах століть заборон, утисків і обмежень, дослідив феномен її незнищенності, як душі нації, як найціннішого скарбу народу. В “Історії українського друкарства” йдеться про роль українського друкованого слова як чинника державотворення, як просвітника й будителя національної свідомості народу.

Українські науковці протягом усіх підрадянських років практично не мали можливості вивчати творчу і наукову спадщину Івана Огієнка, оскільки в радянській Україні вся вона була на довгі роки вилучена з відкритого доступу. Заборонене було й саме ім’я Огієнка. Згідно з розпорядженням Головліту, яке стосувалося передусім редакцій засобів масової інформації, видавництв, просвітницьких організацій, це ім’я заборонялося згадувати в будь-якому контексті. Зрозуміло відтак, чому про цього вченого із світовим ім’ям на його Батьківщині не вийшло майже за всі підрадянські роки не лише жодної монографії, а й бодай кількох правдивих рядків у енциклопедичних та довідкових виданнях.

Постать Івана Огієнка вже реабілітована історією. Але вона ще не пізнана, глибинно не поцінована в Україні. Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик Української церкви.

Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності І. Огієнко залишив найпомітніший слід. Одне беззаперечне: він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, в захисті, а згодом в утвердженні та розвої рідної мови, культури в цілому. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових, публіцистичних та художніх праць ученого, за неповними даними, складається з понад тисячі одиниць. Тому надто актуальним сьогодні є завдання не лише повернути в Україну ім’я Івана Огієнка, його величезну наукову, публіцистичну спадщину, а й ретельно вивчити її, максимально використати під час розв’язання нинішніх складних завдань українського державотворення.