Травам не можна помирати

Київ 1970-х років… Уже й Сталіна немає, та українська нація вкотре на межі свого існування. Насамперед мовного, а «мова — це домівка буття». Перед нами постають долі «отруєних» радянським режимом людей: тих, хто пристосовується, пише оди вождям, співпрацює з кагебістами і не хоче «жертвувати граминкою свого спокою та відром олів’є». Очима дуже різних героїв роману бачимо Україну, у якій не можна бути українцем: або співпраця, або діагноз і психлікарня. Методи й практики, до яких вдавався радянський режим, нищачи людську особистість, напрочуд різноманітні. Але й на тлі усього цього проростає паросток кохання. Бо ж «трави мусять проростати навіть крізь асфальт».

Ця книжка — для повного занурення в 1970-ті роки радянської доби в Україні — період тихого та підступного придушення української мови й культури. У романі висвітлено письменницький дисидентський рух і співпрацю авторів із владою, а також протистояння нечисленних інакодумців із радянським режимом. Читачам відкриється, як еволюціонували методи КДБ щодо боротьби з ворогами народу: від розстрілів до репресивної психіатрії. Роман спонукає до роздумів, які уроки історії ми не засвоїли тоді, і що з тих часів впливає на українців й понині.

За мотивами роману знято короткометражний фільм «70-ті».

ДЛЯ КОГО КНИЖКА

Для широкого кола читачів, усіх поціновувачів вітчизняної художньої літератури, зокрема жанрів історичного та соціально-психологічного роману.

Найтемніше перед світанком… Роман Степана Процюка «Травам не можна помирати» розповідає про, мабуть, чи не найтемніший час в історії України — 70-ті роки. Усі, наче Петро, відрікалися від Батьківщини тричі й навіть більше, русифікувалися, мімікрували і славили Брежнєва. А жменьку нескорених чекали тюрма або примусове лікування від їхнього українства у психіатричних клініках. Важка, однак дуже потрібна саме сьогодні книжка. — Олег Криштопа, письменник, автор блогу «Історія для дорослих».

Степан Процюк — письменник, який ніколи не використовує у своїй письменницькій палітрі напівтони, він обирає для своєї густої, як живиця, прози лише насичені барви, поєднуючи їх між собою широкими мазками в контрастних композиціях. Його книжки примушують читача хвилюватися, переживати, обурюватися, відчувати огиду і страх, але ніколи не залишатися байдужими. 

«Травам не можна помирати» — роман про трагедію української інтелігенції 1970-х, що «мала нещастя народитися в радянській У», а також про «ялове українство». Перед очима читача постає український радянський літературний паноптикум, з обділеними і не обділеними увагою письменниками, у «маскувальних халатах» і без, із поетами Крилатим, Крислатим, із сільським учителем-грішником і віршувальником-графоманом. Поряд із ними — розлюблені дружини і коханки-агентки від КДБ, яке не спускає з них пильного ока. Є в романі й ті, хто став в’язнями радянських таборів і пацієнтами психіатричних лікарень із діагнозом «шизоїд з гострими психопатичними ускладненнями на ґрунті маячної ідеї української мови». 

Усі ці персонажі опинилися віч-на-віч з імперською машиною, яка готова щомиті їх роздушити. Але, як пише Степан Процюк, «трави мусять проростати навіть крізь асфальт», і в цьому велика мудрість історії. — Марина Гримич, письменниця, кандидатка філологічних і докторка історичних наук, членкиня Спілки письменників України, Національної спілки краєзнавців та ПЕН-клубу. Засновниця і директорка видавництва «Дуліби».